Перспективні напрямки і тенденції, які визначають фундаментальні підходи у розробці технологій корекції мовленнєвих розладів.

Будь-яка система освіти своєю головною функцією має створення всіх умов для адекватної адаптації людини до тих соціокультурних реалій, які панують у тому чи іншому суспільстві. Зміст освіти залежить від уявлень, потреб, ідеалів, які існують в даному соціокультурному просторі і спрямовуються на створення конкретного образу людини. У змісті освіти виражається те, що є значущим на даний момент, що сприяє формуванню особистості людини, здатної виразити глибинні інтереси та прагнення суспільства. На сучасному етапі розвитку інтеграційних процесів в освіті проблема формування мовленнєвої діяльності, розвиток навичок мовленнєвого спілкування у дітей із порушеннями мовлення, адаптація їх до умов загальноосвітньої школи набула пріоритетного значення. Численні різноаспектні наукові доробки з проблем корекції мовлення дітей із різними мовленнєвими вадами свідчать про потужний потенціал української логопедії як науки та можливі перспективи її подальшого розвитку. У сучасних наукових дослідженнях українських учених (Є.Соботович, В.Тарасун, М.Шеремет та ін.) представлено важливі для теорії та практики логопедії питання структури мовленнєвої діяльності в нормі та патології, психологічних механізмів мовлення, особливостей формування мовленнєвої діяльності дитини в онтогенезі. В.Тарасун розроблено систему превентивного навчання дітей із порушеннями мовленнєвого розвитку. С.Коноплястою представлено комплексну систему психолого-медико-педагогічної допомоги дітям із ринолаліями.

Сучасний період розвитку логопедії характеризується новими підходами до диференціації осіб з порушеннями мовлення, визначенням нових освітніх та корекційно-розвивальних ресурсів для їх повної соціалізації. Обов‘язковою умовою функціонування будь-якої науки, зокрема логопедії, є наявність у неї власного понятійно-категоріального апарату. Кожна наукова термінологія обов‘язково становить собою упорядковану систему, в якій місце кожного терміну визначається співвідносністю означеного ним поняття з іншими поняттями даної галузі науки. Проблеми розгалуженої синонімії, багатозначності, складні випадки перекладу з інших мов, зокрема з російської, відсутність уніфікованості на рівні українськомовного логопедичного термінологічного словника викликають певні ускладнення у розумінні різноманітних тлумачень логопедичних термінів, а тим більше правильне їх використання.

 Сучасний стан української логопедичної термінології потребує ретельного дослідження з метою системного упорядкування, що відповідатиме сучасним вимогам логопедичної науки, а також унеможливить непорозуміння між фахівцями при використанні окремих логопедичних понять, серед яких особливе місце займає термінолексема «тяжкі порушення мовлення». На нашу думку, тяжкі порушення мовлення – це різні види (ринолалія, дизартрія, алалія, афазія, заїкання тощо) виражених порушень мовленнєвої діяльності різноманітного органічного походження, прояву, ступеня, локалізації ураженої функції, часу ураження, при яких спостерігається повний або частковий розлад мовної та комунікативної здібностей людини, що унеможливлює справжнє оволодіння мовою, яке передбачає вміння використовувати мову в різних комунікативних ситуаціях з різними комунікативними цілями. При цьому, як нам здається, обгрунтованим є незавершеність видового ряду виражених порушень мовленнєвої діяльності, що пояснюється варіативністю, комплексністю дефектів розвитку, різноманістю механізмів порушень мовленнєвої діяльності, ускладнених різноваріантною комбінацією патологій психіки та сенсомоторної сфери.

Я вважаю, що для здійснення мовленнєвого впливу педагог повинен мати сформовану професійну майстерність, спрямовану на досягнення результатів, яка характеризується наявністю необхідних спеціальних умінь та навичок. Реалізація мети мовленнєвого впливу відслідковується в діях дитини з тяжкими порушеннями мовлення, яка виступає об‘єктом упливу.

Актуальним для сучасного логопеда-практика є розуміння, що мовленнєва діяльність забезпечується роботою складних мовленнєвих механізмів, серед яких: механізм програмування мовленнєвого висловлювання; механізми, пов‘язані з переходом від плану програми до граматичної структури речення; механізми, які забезпечують пошук необхідного слова за семантичними та звуковими ознаками; механізми відбору фонем; механізми, які забезпечують реальне здійснення звучання мовлення, проте по-різному розвиваються у дітей у нормі та при патології мовленнєвого розвитку. Крім того, одним із основних механізмів мовленнєвої діяльності виступає осмислення, завдяки якому здійснюється смислова організація сприйняття та породження мовлення.

Ефективність формування мовленнєвої діяльності у дитини з ТПМ як мовної особистості залежить від цілеспрямованого пошуку вчителями-логопедами шляхів удосконалення організації корекційної логопедичної роботи, урахування індивідуально-типологічних особливостей дитини з порушеннями мовленнєвого розвитку, свідомого проектування змісту корекційного навчання на основі оптимального поєднання традиційних та інноваційних педагогічних технологій, дидактичних методів і прийомів. При цьому традиційні форми і методи навчання становляться підґрунтям для наступного їх творчого переосмислення й оновлення.

 Отже, на мою думку, інноваційні підходи до організації корекційної логопедичної роботи та розвитку мовлення дітей із ТПМ спираються на наукові доробки вчених та творчий педагогічний досвід учителів-логопедів, учителів-методистів, дієвість якого полягає в стимулюванні нових наукових та методичних знахідок, ідей та подальших наукових досліджень.